Чому міжнародне гуманітарне право забороняє віддавати наказ «не залишати нікого в живих»?

Відмова в пощаді є одним із заборонених методів ведення бойових дій за міжнародним гуманітарним правом (МГП). Ця заборона закріплена, зокрема, у статті 40 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій 1949 року, яка має назву «Пощада»:

«Заборонено віддавати наказ не залишати нікого в живих, погрожувати цим противнику або вести воєнні дії таким чином».

Заборона стосується не лише змісту конкретного наказу. МГП також забороняє погрожувати противнику відсутністю пощади та вести воєнні дії на такій основі. Отже, відмова в пощаді не може бути ані наказом, ані погрозою, ані принципом, на якому ґрунтується ведення бойових дій.

Це правило має звичаєвий характер і застосовується як у міжнародних, так і в неміжнародних збройних конфліктах. Відповідна заборона міститься і в нормі 46 «Відмова у пощаді» звичаєвого МГП:

«Забороняється віддавати наказ не лишати нікого живим, загрожувати цим противнику або вести воєнні дії на такій основі».

Ця заборона, зокрема, безпосередньо пов’язана із захистом осіб, які припинили брати участь у бойових діях (hors de combat). Якщо особа здалася, є пораненою, хворою, непритомною або іншим чином не здатна оборонятися за умов, визначених МГП, вона не може бути об’єктом нападу. Застосування підходу, за якого таким особам не залишають можливості вижити або здатися, суперечить цій нормі.

Заборона «не залишати нікого в живих» є однією з фундаментальних під час збройного конфлікту. Вона вимагає залишати можливість здатися та забороняє навмисне позбавлення життя осіб, які припинили чинити опір або іншим чином вибули зі строю.

Порушення цієї заборони може мати наслідки відповідно до міжнародного та національного права. Римський статут Міжнародного кримінального суду, зокрема, відносить заяву про те, що пощади не буде, до воєнних злочинів.

Український Червоний Хрест продовжує поширювати знання про міжнародне гуманітарне право, сприяючи розумінню його норм та їх дотриманню під час збройних конфліктів.