Історія волонтерки загону швидкого реагування Українського Червоного Хреста в Одеській області

Валерія має диплом викладачки китайської мови й колись була впевнена, що саме з цим пов’яже своє життя. До повномасштабної війни вона навчалася і працювала репетиторкою. Усе змінилося, коли через війну довелося виїхати зі свого рідного міста — Миколаєва. Саме тоді вона вперше зіткнулася з Українським Червоним Хрестом — організацією, яка допомогла їй у складний момент.

«Коли я виїжджала, у мене майже нічого не було. Але я пам’ятаю цю допомогу — і відчуття, що ти не сам».

До команди Українського Червоного Хреста Валерія приєдналася у травні 2023 року в Одесі. Спочатку була волонтеркою: допомагала на видачах гуманітарної допомоги, у напрямі психосоціальної підтримки, долучалася до різних активностей.

«Я просто принесла свої речі у банк одягу — і так усе почалося», — каже вона.
З часом вона стала однією з найактивніших волонтерок: працювала в різних напрямах, а згодом стала лідеркою волонтерів свого району, а потім — і всієї обласної організації. Зізнається: «Я хотіла, щоб про Український Червоний Хрест знали всі. Бо я знала, наскільки це важливо».

Головна мотивація Валерії — особистий досвід. «Я сама колись була в безвихідній ситуації. І мені допомогли. Це відчуття вдячності досі зі мною — і воно спонукає допомагати іншим».

Вона добре пам’ятає дзвінки на гарячу лінію — розмови, які часто були складними й емоційними.

«Людям іноді просто потрібно, щоб їх вислухали. І ти розумієш, що для них це зараз найважливіше. Особливо запам’яталися моменти, коли люди поверталися подякувати. Це дуже прості речі, але вони залишаються з тобою надовго».

Згодом Валерія зрозуміла, що хоче робити ще більше. Сьогодні вона працює в Одеській обласній організації Українського Червоного Хреста, а у вільний час виїжджає на місця влучань і допомагає людям з командою Одеського загону швидкого реагування.

Зізнається, що за її волонтерської діяльності бувало страшно.

«Страшно, коли не знаєш, де і коли може статися обстріл. Коли це відбувається поруч із тобою або твоїми близькими. Але ще страшніше — нашкодити словом. Тому я почала більше вчитися надавати психологічну підтримку».

Для неї психологічна допомога — не менш важлива, ніж медична. «Я ставлю її на один рівень із накладанням турнікета. Якщо зробити правильно — це теж може врятувати».

Сьогодні Валерія говорить про волонтерство просто:

«Це не лише про розвиток чи досвід. Це про відчуття, що ти потрібен. Що навіть одним словом можеш підтримати людину».

І додає:

«Сила не у вільному часі чи спільному досвіді війни. Сила — у бажанні зменшувати людський біль тоді, коли це справді потрібно».