Очима волонтерки Червоного Хреста України: один день евакуації людей зі сходу України
- 90-річна бабуся всю дорогу евакуації їхала із заплющеними очима. Рукою вона міцно тримала руку волонтерки і весь час слабким, втомленим голосом повторювала: «Страшно, мені страшно». Волонтерка не відходила ні на мить від бабусі, заспокоювала й переконувала, що тепер вона не самотня, що зараз із нею поруч волонтерка, а згодом бабусю доставлять до безпечного місця, де тихо і більше не буде так страшно.
- 80-річний дідусь з ампутованою ногою лежить на одному з місць евакуаційного авто Товариства Червоного Хреста України. З речей у нього лише два невеличкі пакети, сімейний фотоальбом та милиці. Він міцно тримає фотоальбом й говорить, що у війні може не все згорить, маючи на увазі місця поховання предків на Батьківщині. Спогади й фото – поки це те, що в нього залишилося.
- 50-річна Ольга говірлива й дорогою багато розповідала історій. Відчуття, що розказувала про все на світі. Навіть поділилися тим, як вчила італійську, та як її мати і бабуся навчили вишивати. Жінка з дитячим церебральним паралічем виїжджає з обстрілів та авіаударів з волонтерами Товариства Червоного Хреста України до безпечного місця, де можна без страху втілювати у життя отримані навички.
- Щира і безпосередня, як дитина, 89-річна Лідія, сідаючи в авто Товариства Червоного Хреста України «Серце Праги» (так назвають авто волонтери, адже воно надійшло до України від колег з Чехії) сказала, що співатиме. І справді, всю дорогу евакуації вона ніжним голосом співала пісні.
Того дня волонтери Загону швидкого реагування Національного комітету Товариства Червоного Хреста України евакуювали 15 людей. Це 15 життів, 15 історій про життя, досвід, перемоги, поразки і 15 бажань жити далі – у безпеці, мирі і перемозі.
З такими історіями щодня зустрічаються волонтери Загону швидкого реагування Національного комітету Товариства Червоного Хреста України під час винюконання своєї місії на сході України.
Дякуємо за світлини й матеріал Tania Romaniuk.
