У прифронтовому Кримському людей похилого віку без уваги не залишають

Про патронажну сестру служби Товариства Червоного Хреста України Інну Близнюк та її підопічних з прифронтового Кримського (Луганська обл.).

…Старенький «лісапед» пищить і скрегоче, та їде і поки що залишається єдиним помічником у подоланні відстані у сім кілометрів. Коли односельці бачать Інну Близнюк на велосипеді та ще й з навантаженою сумкою, а то й кількома, знають: поїхала до своїх підопічних. Їх у патронажної сестри служби Червоного Хреста — п’ятеро.

Цією роботою пані Інна почала займатися не так давно. До цього сімнадцять років вахтовим методом їздила на заробітки. Чоловік помер, дітей піднімала сама, ось і довелося працювати там, де більше платили. Діти тільки-но закінчили школу, пішли вчитися далі. І донька, і син інститути позакінчували не без матеріальної підтримки матусі. Коли ж діти міцно стали на ноги, Інна вирішила дати собі перепочинок, та й старенька мати потребувала до себе більше уваги, бо життя у прифронтовому Кримському через постійні обстріли досить неспокійне. Тим більше, що у 2014 році один з «градів» влучив прямо в їхній будинок, і довелося його ремонтувати. А рік тому сталася трагедія — померла донька, і у Інни від такого горя стався певний душевний надлом… Коли її запросили працювати патронажною сестрою, сприйняла це як порятунок, бо така робота відволікала від поганих думок.

Загалом Кримське — це село пенсіонерів. Принаймні вони становлять майже 45% всього населення. Через війну частина працездатних кримчан покинула свої домівки, а дехто — і батьків. І не тому, що такі бездушні, а через небажання стареньких полишати рідні стіни. Ось взяти, приміром, підопічних Інни Близнюк. У родині Кондратьєвих — двоє інвалідів. Анатолію Петровичу — 90 років, і він вже кілька років прикутий до ліжка, а його 85-річна дружина Людмила Михайлівна пересувається лише на милицях. Їхні діти живуть в окупованому Луганську, провідують батьків досить рідко і до себе не забирають через те, що батьки категорично відмовляються їхати «в окупацію». Налаштовані так: де народилися, там і помремо. Єдиний їхній помічник — це патронажна сестра. Інна доглядає за дідом: купає, перевдягає. Заносить в хату паливо, воду, а ще купує продукти та необхідні ліки.

Марія Єгорівна Попова теж залишилася одна. Має поганий зір, хворе серце, а доглядати за нею нікому, бо діти також живуть на окупованій території області і приїздять рідко. Залишилися самі і подружжя Караченцеві: у старої — цукровий діабет, ходить на ходунках, а у її чоловіка, після інсульту, рука не працює, підв’язана. Діти є, але живуть в інших містах і в Кримському — нечасті гості.

А ось мамі Інни Близнюк — 82-річній Вірі Іванівні, — можна сказати, пощастило. По-перше, поруч турботлива донька, а по-друге, пенсіонерка має захоплення, яке допомагає їй не звертати уваги на вік та свої болячки, — це Інтернет. Якось Інна показала матері, аби вона не сумувала, як користуватися комп’ютером. Після того як Іванівна зрозуміла, що в Інтернеті можна знайти все, що її цікавить, почала його освоювати, і зараз її від нього не відтягнеш. День розпочинається з «компа» і закінчується ним. І що цікаво. Через синдром Паркінсона у Іванівни тремтить рука, але коли вона водить «мишкою» — тремтіння зникає. Вранці встає, п’є чай, вмикає комп’ютер і гайда в Інтернет. Головний інтерес — футбол і політика. Жодних, вибачте, сопливих серіалів.

Лише сайти з футбольними матчами, особливо, коли йдеться про «Шахтар». Вона шанувальниця цієї команди і загалом футболу. Інколи нарікає: «Що ж це мені за таке покарання — і в дитинстві пережила війну, і на старість…». Чекає миру, щоб війна врешті cкінчилась, і вона жила в мирній країні.

Павло Воронцов, Голос України