73-річну Катерину Іванівну евакуював з Сіверська Загін швидкого реагування Червоного Хреста України

73-річну Катерину Іванівну евакуював з Сіверська Загін швидкого реагування Червоного Хреста України

Вдома у підвалі вона переховувала найцінніше – документи та фотографії, датовані ще 1905 роком, а також випасала своє маленьке, але таке рідне, господарство – трьох різнокольорових кіз.

Коли почався обстріл, жінка пасла свою худобу на полі. Для Катерини Іванівни кози були, мов рідні діти.

«У мене їх три: чорненьку звати Зіронька, в неї на лобі зірочка; біленьку – Білосніжка, а руденьку – Берізка. Такі лагідні кізки, безрогі», – розповідала Катерина Іванівна волонтерці дорогою до безпечнішого місця. «Дуже їжею перебирають: зранку одну траву їдять, в обід – іншу, а ввечері – третю. А, коли на землю, що впаде, – вони не візьмуть, навіть надкушене яблуко не візьмуть».

«Коли обстріляли, я впала в траву. Потім дивлюся – я уся в крові: фартух в крові, сукня в крові».
Під час артобстрілу Сіверська жінка отримала поранення стегна та рук.

«Мене військовий знайшов. Сказав, що у лікарню треба. Я не хотіла, бо, а що ж кози мої? Та солдат сказав, що кози будуть, а мене може не бути. І привіз мене до медчастини».

З медичного закладу Загін швидкого реагування Національного комітету Товариства Червоного Хреста України забрав жінку та транспортував до евакуаційного потягу Лікарі без кордонів. Дорогою Катерина Іванівна весь час називала волонтерку Тетяну «донею» й розказувала далі про своє життя:

«У підвал я занесла тільки документи на будинок і фотографії, щоб зберегти. Люди несли речі, а я думаю: речі – наживні, треба фотографії рятувати. У мене фотокартки батька, дідуся, навіть прадідуся є. Фото 1905 року! Треба ж моїм дітям, онукам історію роду знати, от і врятувала. У мене четверо дітей, дев’ятеро онуків і вже троє правнуків. От дивитимуться ці фотографії і будуть знати минуле своє».

Під час поїздки Катерині Іванівні подзвонила донька: «Доця, я у машині лежу і на небо дивлюся. Цілую тебе, люблю тебе, радість моя».

Тетяна, волонтерка Загону швидкого реагування, що була всю дорогу поруч з Катериною Іванівною, погладжувала сіду голівку жінки, витираючи крадькома сльози, та думала: скільки ж ще таких Катерин змушені були покинути рідні місця, в яких прожили практично все життя. Та, незважаючи на все, віримо, що попри все Катерина Іванівна повернеться в свій рідний, вільний від тимчасової окупації Сіверськ, і знову буде щасливо жити із своїми кізками.

Матеріал: Tania Romaniuk.

Share this post