Жіночі обличчя Служби розшуку: Львів

З любові до людей…

Напевно, що то найвища нагорода чи дар божий, коли покликання людини, сенс її існування збігається з її повсякденною діяльністю й приносить радість. Саме такі відчуття виникають після знайомства з Ніною Добренькою – директором Медико-соціального центру (МСЦ) Львівської ОО ТЧХУ та найвідданішим волонтером Служби розшуку з 1996 року.

Сотні завершених в Службі розшуку ТЧХУ з її допомогою справ – це не сухі статистичні дані, а люди, які завдяки роботі Ніни Добренької знайшли своїх близьких чи дізнались про їх долю через десятки років й тисячі кілометрів. То ж наша сьогоднішня розмова з людиною з великим серцем і теплим поглядом.

– Чому саме Служба розшуку?

Так трапилось, що я на власній долі відчула, що таке розшукувати зниклих безвісти, могилу рідної людини. Пам’ятаю почуття нашої сім’ї, коли через 20 років після закінчення Другої світової війни мама знайшла могилу рідного брата – емоції такі, що ніби він живий знайшовся! Її брат був військовим фельдшером, виносив з поля бою поранених солдат і в занедбаному пустому корівнику на околиці хутора надавав їм медичну допомогу. Поранених було сотні. Там біля них і сам помер. Тоді, через 20 років після його загибелі, мама зібрала свого батька і онука і поїхала відвідати могилу брата, бо коли ішов до армії, то дуже сумну пісню співав, що коли помре, то ніхто не буде знати де його могила. Вже давно немає мами, а ми з сестрою всі розповіді пам’ятаємо, і пісню, яку мамин брат співав, як ішов до армії у 1940 році. В Новгородській області, на краю хутора в лісах знаходилась могилка, де був похований мамин брат. Старенька бабуся, яка жила на хуторі, ще пам’ятала військового фельдшера і мамі розповіла про той бій-котлован і п
ро того, хто рятував поранених.

Тоді нічого не злякало маму: ні далека дорога, ні труднощі сполучення, – вона виконала свій сестринський обов’язок, відвідала могилу, поклала вінок, вклонилася і привезла хусточку з землею, яку поклала на братську могилу в рідному селі, де вписали в списки полеглих односельців і прізвище її брата.

Звичайно, на той час мама не знала, що можна звертатись до Червоного Хреста, а от мені нагода випала – допомогати іншим відчути радість відновлення родинних стосунків.

– Як Ви долучились до роботи в Червоному Хресті?

До Львівської організації Червоного Хреста я потрапила в далекому 1990р., а коли згодом за підтримки Баденського Червоного Хреста у Львові створювався Медико-соціаліьний центр я на конкурсній основі була призначена його директором. МСЦ був створений для людей, потерпілих від диктаторських режимів -а це колишні в’язні концтаборів, гетто. На початку роботи у нас на обліку було близько 400 людей з Львівської області, які приїздили до нас на зустрічі зі своїми товаришами з концтабірної неволі; до людей, які були обмежені в пересуванні, їздили ми – медсестра, активісти МСЦ, самі ж колишні в’язні. Це був неймовірний проект, та саме головне – це їх історії життя. Спершу ми вислуховували – і сльози крапали, потім, за багато років спілкувань, я вже знала кожну історію, кожну мить в їх житті. Це неймовірно мужні люди -перенести і голод, і холод, і знущання, й вижити! Прикро, що вже залишилось їх зовсім мало, і всім за 90, а одній активістці в червні відзначили 100 років – ще ходить співати в МСЦ!

Тоді (1996-2004 рр.) саме проводились компенсаційні виплати колишнім в’язням концтаборів та людям, які перебували на примусових роботах і ми допомагали їм в розшуку документів, які підтверджували ці факти. Так я долучилась і до роботи Служби розшуку – і жодного разу не пошкодувала про це.

– Хто зазвичай звертається до Вас з проханням про розшук?

Коли до людини приходить потреба в розшуку рідних далеких чи близьких? Якщо ми говоримо про далекі війни, то, напевне, у більшості людей в зрілому віці. Молодість насичена різними подіями, темпи життя інші. От приходять трохи старші люди і говорять: «жаль, що пройшло так багато років, а ми не шукали… не було часу… не було змоги… а могли б побачитись, а тепер хіба з молодшим поколінням родини. Хочеться розшукати…» Це мова про родини, розгублені давно – до Другої світової війни, під час чи після неї. Тому кожен, хто звертається до нас навіть через багато років з проханням віднайти родича чи місце поховання близької людини – прийшов його час, прийшов час його пам’яті.

Останні чотири роки приходять люди з відкритими ранами – їх рідні зникли у зв’язку з подіями на Донбасі. Для мене це дуже тяжко, це великий душевний біль, який надовго оселяється в моїй душі, але водночас і породжує прагнення хоч якось захистити й допомогти.

– Чи є зворотній зв’язок від людей, які звертались до Вас з питань розшуку?

Характерною рисою людей, що звертаються за допомогою в пошуку, є сердечність і доброта. Добре серце страждає більше, от і носять постійно думку, що є десь родина, є десь могила, але немає відомостей. Такі люди не вимагають, не сваряться, просто просять допомогти. Якщо вдалось допомогти – не завжди подзвонять і подякують, але це не важливо. Радісно на душі – знайшов Червоний Хрест чиюсь родину, радість приніс людям, і в тій радості є й твоя краплина. Не зміг віднайти – допоміг порадами, адресами, консультаціями. Люди і за таку допомогу вдячні. Один запитувач написав мені після того як я вибачилась, що шкодуємо, що не можемо йому допомогти, але надала адреси, куди порадила звернутись: «Шановна Ніно Іванівно! Ви навіть не уявляєте, як Ви мені допомогли. Дякую!» От цим простим «дякую» все й сказано.

Напевне, в цьому є щось егоїстичне, але допомога в розшуку, перш за все, важлива для мене самої: для одержання позитивних емоцій від того, що ти допоміг, приніс радість людям! Адже маємо пам’ятати, що добро, зроблене іншим, віддається сторицею. От і віддається – радієш за тих, хто знайшовся – маєш значний позитив у власному житті!