Малюнок з минулого: історія Служби розшуку

Сторінки минулого.

І у кожного ця книга є своя.

Біль чи посмішка душі торкається,

Бо ця книга – спогади життя.

Автор невідомий

Норвегія. Сьогодення

Мешканець далекої норвезької комуни Льодінген п. Кнут вирішив навести лад у сімейному архіві. Він переглядав листи, пожовклі від часу папери, які збереглися в родині. І раптом його увагу пригорнув малюнок, який він ніколи раніше не бачив. На малюнку було зображено будівлі його рідного містечка.

Але коли був зроблений цей малюнок? Як він потрапив до його родини? І хто ж цей талановитий автор? Відповідь він знайшов в лівому куточку малюнка, де стояв підпис: Андрій В., Льодінген, 1943.

Україна. Минуле

Прости, кохана, і не плач,

Для мене ти єдина.

Я стану ангелом для вас,

Для тебе і для сина

Автор Л. А. Маковей

На Вінничині навесні 1939 р у молодої родини народився первісток. Закохана до нестями в свого чоловіка Петрунька твердо вирішила назвати синочка Андрійком, як і її чоловіка. «Андрій Андрійович» буде звучати солідно, сказала вона. Син підростав, молоді були щасливі. Затьмарювало їх щастя тривожні чутки про те, що, ймовірно скоро буде війна з німцем. Але життя тривало. Чоловік, творча натура, працював художником в одному з кінотеатрів Вінниці. Забавний малюк, який швидко ріс, був розрадою батьків. Допоки восени 1940 р. не прийшла повістка – чоловіка забирали до армії. Петрунька була невтішна, плакала, кажучи: «Не пущу. Не хочу тебе втратити. Не хочу, щоб наш син ріс, як ти, безбатченком. Забув своє життя в сиротинці?» Але він пішов…. Пішов, щоб більше ніколи не повернутися.

Натомість в 1947 р. через довгі роки невідомості та очікування вона отримала, як і багато родин в Україні, звістку зі скупими словами «Ваш чоловік зник безвісти». Тоді Андрійко-молодший не розумів, чому його зовсім молода матуся перестала всміхатися, а ночами часто плаче. Вона не пояснювала маленькому синові, що попри все ще сподівалася на повернення її коханого чоловіка. Приїхав же нещодавно сусідчин чоловік, якого родина вже оплакала, отримавши похоронку. А з’ясувалося, що він потрапив до полону, був відправлений до концтабору, де він дивом вижив. А потім після звільнення «довго проходив перевірку» в фільтраційному таборі вже в Радянському Союзі. Тому Петрунька чекала, вірно чекала довгі роки після закінчення війни, сподіваючись, що її Андрійко також повернеться. Вона так більше і не вийшла заміж. Їх життя було дуже важким без чоловічого плеча, підтримки. Минали роки, а Андрій старший так і не прийшов додому.

Норвегія. Сьогодення

Небайдужість ходить світом,

Заглядає в кожен дім

І питає, чи не шкодить

Всім байдужим жити в нім.

Автор Східний

Рішення про те, що малюнок потрібно повернути родині в України, прийшло до п. Кнута відразу. Розмови з матір’ю, яка коротко розповіла йому історію цього малюнка, ще більше зміцнила його бажання передати родині звістку з війни від рідної людини. Кнут згадав, що читав інформацію про діяльність Червоного Хреста, який допомагає в розшуку людей, які пропали безвісти в роки Другої світової війни. Він вирішив діяти. Знайшов адресу Служби розшуку Товариства Червоного Хреста України та надіслав листа, виклавши всю інформацію про Андрія В., яку він мав. А знав він дійсно мало: ім’я художника, та що він був з Вінничини. Більш нічого. Кнут розумів, що можна сподіватися тільки на диво. В заяві він написав: «Я розумію, що п. Андрія, скоріш за все, вже немає серед живих, адже йому б зараз вже було майже 100 років. Але ж можна та варто спробувати розшукати його нащадків».

Можна лише дивуватися наполегливості людини з далекої Норвегії, а також захоплюватися його прагненнями, його вчинком донести до родини вісточку від рідної душі. Тут так доречні слова Ліни Костенко про необхідність бути людяними, чуйними, щирими та просто небайдужими.

Норвегія. Минуле

Так багато на світі горя.

Люди, будьте взаємно красивими.

Автор Ліна Костенко

Це був «руський» військовополонений, який перебував у таборі для військовополонених Нес поблизу містечка Льодінген, згадувала мама Кнута, з якою в свій час поділилася спогадами вже її мати. Цей красивий талановитий хлопець завжди ходив з олівцем та папером. Де він їх брав невідомо. Він робив малюнки в’язнів табору, природи, будинків… А колись, за яких саме обставив вже ніхто не може згадати, він написав цю картину, на якій він намалював прабабусю Кнута, що стоїть на сходинка. Цей малюнок довгі 70 років зберігався в цій норвезькій родині. Як переповідала прабабуся Кнута, всі полонені табору були виснажені голодом, холодом та важкою працею. Дехто з місцевих норвежців, серед них і родина Кнута, попри страх бути покараними, підгодовували бранців, передавали їм потайки їжу, теплий одяг, коли їх водили на роботу та коли не бачили охоронці табору.

Україна. Сьогодення

Помирають батьки.

Як птахи відлітають у вічність.

Залишають у спадок

Нам пісні своєї душі.

Автор Тетяна Іванчук

Отже Служба розшуку Товариства Червоного Хреста України, отримавши листа з Норвегії, негайно розпочала розшук, хоча надії було мало.

Пошук був дуже складний. Адже на той час ми не знали ні імені його дружини, ні сина, ні точного місця народження. Здавалось би, що для цієї родини минуле здаленіло, відійшло. Але ж ні. Ця історія не мала так завершитися. Ми були дуже щасливі, коли нам вдалося таки розшукати та зв’язатися з Андрієм – молодшим, наразі вже людиною поважного віку. Неможливо описати наші емоції при спілкуванні з ним. Він також був дуже схвильований та розчулений, почувши дивовижну історію про те, що ми маємо послання з минулого сторіччя, з воєних часів, від його батька та як вона до нас потрапила:

«Ви навіть не уявляєте, які емоції я зараз переживаю, тримаючи в руках цей малюнок, власноруч зроблений моїм батьком в фашистській неволі. Я, торкаючись до нього, начебто фізично відчуваю зв’язок з моєю рідною людиною», – не стримуючи сліз, сказав Андрій Миколайович голові Вінницької обласної організації Товариства Червоного Хреста України Сергію Андрійовичу Глухенькому, який особисто відвідав його, щоб передати документи про батька. «Адже у мене не залишилося нічого на спогад про мого батька. Я ж був ще немовлям, коли він пішов на фронт. Я навіть дотепер взагалі нічого не знав про мого татуся: не знав, коли і де він народився, про його молоді роки, про те, що він, сирота, виховувся в дитячому будинку. Моя мама мало розповідала про нього, а всі його документи, фотографії, картини, які він писав ще до війни, потайки знищила через страх за моє майбутнє. Адже багато з тих військових, які в роки Другої світової війни потрапили до фашистського полону, потім після звільнення, як зрадники, були засуджені та відправлені разом з родинами до радянських виправних таборів. Тепер, завдяки Службі розшуку Червоного Хреста України, я і моя велика родина отримали так багато інформації і документів про батька, про що я навіть і сподіватися не міг. Велика подяка Вам, працівникам Червоного Хреста, за Вашу неоціненну роботу».

Службі розшуку Червоного Хреста України вдалося передати малюнок, «пісню душі», який зробив Андрій В., навіть не сподівючись, що колись його побачать його рідні, цю вісточку з минулого від батька синові, завдяки небайдужій людині з далекої Норвегії. І хоча минуле вже не виправити, дещо можна змінити – повернути пам’ять про рідну людину. В далекій Норвегії в м. Льодінген планується видати Книгу року, в якій буде задокументовано долі військовополонених норвезького табору Нес, серед яких буде і історія Андрія Миколайовича В.

P.S.

Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.

Автор Ліна Костенко

Служба розшуку наразі здійснює розшукові заходи по встановленню подальшої долі Андрія В., який, як стало відомо із знайдених документів, після звільнення з полону був відправлений ешелоном з Норвегії на Батьківщину. Далі його сліди губляться. У нас немає відповідей на багато питань. Чому він не повернувся додому? Куди його відправила тодішня влада? Можливо в заслання або…. Але надія дати відповіді на ці питання ще залишається. І для нас всіх ця історія дає цінний урок про необхідність цінувати кожен момент життя, можливість спілкування з близькими, про те, як важливо підтримувати контакт з рідними, не втрачати з ними зв’язок за будь-яких обставин.

Людмила Обухова, головний фахівець Служби розшуку ТЧХУ