Жіночі обличчя Служби розшуку: Cєвєродонецьк

Серед переліку спеціальностей, доступних у вищих навчальних закладах, не зустрінеш запис “фахівець з роботи у Червоному Хресті”, так само, як і спеціаліст Служби розшуку. І це нормальне явище – адже робота в Червоному Хресті та приналежність до цієї спільноти залежить не від фаху, а від поклику душі. Тож і не дивно, що серед наших колег можна зустріти фахівців різноманітного профілю як гуманітарної, так і технічної галузей.

Ольга Кобалія, інженер-технолог з Луганщини,  вже понад 10 років працює в Луганській обласній організації Товариства Червоного Хреста України, і майже з перших днів роботи є координатором обласної організації з питань розшуку та відновлення родинних зв’язків.

“Відтоді, як я вперше долучилася до роботи Служби розшуку, мені відкрились цікаві сторінки життя: я, звичайно ж, знала про події Другої світової війни з підручників історії та розповідей, але навіть не здогадувалась про масштаби того болю та страждань людей, чиї рідні не повернулись з війни. Коли перед тобою сидить вже немолода жінка та зі сльозами на очах просить знайти могилу батька, якого ніколи не бачила, адже народилась вже після того, як він пішов на фронт, – ти розумієш, що потреба знати про долю рідних непідвласна часу. І таких випадків – не один і не два на рік, незважаючи на багато десятиліть, що минули від закінчення війни.

Зараз я як ніхто розумію людей, які шукають членів своєї родини, адже у 2014 році побачила на власні очі, що таке війна, як страшно чути вибухи і ще страшніше не знати, що з твоїми рідними, не мати змогу з ними зв’язатися. Від початку подій на сході України обласна організація Товариства в Луганську стала місцем, куди приходили з проханням допомогти знайти чоловіка, чи сина, чи маму… І це було надзвичайно тяжко – адже тоді ми ще й самі не знали, як ми можемо допомогти, що зробити. Дивитись на цей розпач, біль та страх в очах людини, яка прийшла до тебе з надією про допомогу, з благанням відшукати найріднішу людину, дізнатись, що з нею – це було надзвичайно тяжко. Саме тоді я повною мірою зрозуміла, наскільки необхідною та важливою є робота Служби розшуку Червоного Хреста і як потребують нашої допомоги члени роз’єднаних родин.

Сьогодні ми продовжуємо працювати, але вже в Сєвєродонецьку, і намагаємось зробити все від нас залежне та підтримати членів родин, які втратили зв’язок з рідними. Вже понад три роки триває збройний конфлікт, доля багатьох людей лишається невстановленою. Слова “зниклий безвісти” то є чи не найстрашніший вирок для членів родини – адже життя в невідомості, де знаходиться твій син, батько чи сестра, подібно пухлині, повільно позбавляє життєвих сил…”

При спілкуванні з Ольгою вражає нежіноча внутрішня сила та стійкість в тендітному жіночому образі, а її теплі очі випромінюють надію й сподівання на краще – саме завдяки таким людям світ стає добрішим.