З надією через роки
Тут не можна пройти, не поранивши душу…
(Ліна Костенко)
Я подумки перегортаю сторінки справи по розшуку, завершеної в 2016 р. з позитивним результатом, та вкотре дивуюсь, який все ж таки маленький та тісний наш світ, як переплітаються в ньому людські долі….
Бронек Р. народився на початку минулого століття в Варшаві. Еріка, його майбутня дружина, – німкеня за національністю, була родом з Лейпцигу. Бронек, фізик за освітою, мав вчену ступінь. До Другої світової війни він разом з родиною мешкав в Лейпцигу. Вони з дружиною симпатизували комуністам, хоча не були членами компартії. На їх квартирі проходили підпільні зібрання членів компартії Німеччини. Це робило їх перебування в цій країні вкрай небезпечним. Після декількох обшуків Бронек та Еріка вирішили залишити Німеччину, щоб зберегти життя їх дитини. В пошуках притулку вони приїхали до СРСР з трирічним сином Олександром на руках. В Москві подружжя влаштувалося на роботу до школи ім. К. Лібкнехта. Еріка працювала викладачем в молодших класах, Бронек – вчителем фізики. Пізніше він отримав роботу в науково-дослідницькому інституті. Вони були не тільки чудовими викладачами, але й всебічно обдарованими, талановитими особистостями. Бронек грав на скрипці, а Еріка – на фортепіано. В їх маленькій кімнаті на Сокольницькій вулиці, де завжди лунала чудова музика та точилися цікаві бесіди, полюбляли збиратися колеги по роботі…
Тоді вони навіть уявити не могли, що рятуючись від переслідувань в нацистській Німеччині, потраплять до країни терору, масових репресій та розстрілів «ворогів народу». Що їх родина не стане виключенням та потрапить до числа «антидержавних елементів», які не уникнуть карального меча «сталінського демоциду».
Бронека заарештували в лютому 1938 р., а вже в червні цього ж року він був розстріляний на Бутівському* полігоні під Москвою за контрреволюційну діяльність в фашистській організації. Еріку забрали на Луб’янку наприкінці лютого 1938 р. Після повернення із заслання Еріка, випускниця Лейпцігської консерваторії, працювала викладачем по класу фортепіано в Іванківській музичній школі під Києвом. В 1957 р. вони обидва були реабілітовані, Бронек – посмертно. В 1962 р. Еріка повернулася на свою історичну Батьківщину до м. Лейпциг, тоді Німецької Демократичної Республіки. Однак про це ми дізналися пізніше.
А тоді, залишившись один в цьому дорослому світі після арешту батьків, маленький восьмирічний хлопчик Олександр опинився в одному з дитячих будинків Москви…
Служба розшуку Товариства Червоного Хреста України отримала запит зі Щита Давиду в Ізраїлі від імені п. Сіми, працівниці музею Холокосту Яд Вашем в Ізраїлі, до якої в свою чергу звернулися громадянин Ізраїлю п. Ноах та його мати Вів’єн, мешканка Австралії, по розшуку їх родича Олександра Р., сина Еріки та Бронека, оскільки в архівах Червоного Хреста Росії збереглася інформація про переведення дитини в 1939 р. до дитячого будинку м. Дніпропетровська, Україна.
Не буду зупинятися на тих зусиллях, які були прикладені в процесі пошуку хоча б будь-якої інформації щодо подальшої долі Олександра. Крок за кроком здійснювалися заходи по розшуку в різних організаціях та архівах України, які ускладнювалися тим, що існувала вірогідність зміни прізвища хлопчика при оформленні до дитячого будинку. В результаті кропіткої роботи нам все ж таки вдалося встановити, що Олександр Р. до останніх своїх днів мешкав в Києві, де він, на жаль, помер в 2000 р. Завдяки допомозі небайдужих людей, колишніх сусідів та знайомих Олександра, з якими нам вдалося поспілкуватися, ми з’ясували, що у Олександра була єдина донька Надія, онука Бронека та Еріки, яка після смерті батьків виїхала з України до … Німеччини.
Історія сім’ї починалася в Німеччині та Польщі, потім була Росія, вона мала продовження в Україні, куди її привела нелегка доля. І врешті решт все повернулося на круги свої: ми завершили розшук в ….Німеччині! Нам вдалося встановити контакт з п. Надією, яка наразі мешкає в м. Лейпциг, звідки почали свій нелегкий та трагічний шлях її дідусь і бабуся, та передати їй контактні дані її рідних, громадян Ізраїлю та Австралії, які довгі роки не втрачали надії розшукати нащадків Бронека та Еріки.
Отже наразі справу в Службі розшуку закрито. Перегорнуто ще одну сторінку історії унікальної родини, яка ніколи не забувала своє коріння та не полишала надії з’ясувати долі рідних, з якими їх розлучили трагічні події минулого сторіччя. І будемо сподіватися, що ця родина більше ніколи не зазнає страждань та розлук, збереже родинні зв’язки.
Із листів п. Надії до Служби розшуку: «Мої рідні з Австралії дуже зраділи, що знайшли мене... Я також схвильована тим, що мої рідні знайшлись та хочуть познайомитися зі мною. Там мешкає доволі багато наших родичів. Всі вони – дуже цікаві, приємні люди… Це дуже хвилює мене, оскільки я, на жаль, не звикла мати велику родину. Як багато втрачено через війну, розлуки.. Але ще не зовсім пізно відновити родинні зв’язки. Дуже дякую Вам за цей шанс. Це така несподівана, але така бажана радість! З повагою, Надія».
Із листа Щита Давиду в Ізраїлі: «Ми знаємо, що завдяки нашим спільним зусиллям члени родини вже спілкуються, обмінюються сімейними фотографіями, новинами. Дякуємо Вам за неоціненну допомогу у возз’єднанні цієї родини через десятиріччя! Це неймовірно! З повагою, Ваші ізраїльські колеги».
Людмила Обухова
Провідний спеціаліст Служби розшуку
* Історична довідка: В кінці 30-х – поч. 50-х рр.. Бутівський полігон використовувався як місце масових страт і поховань ні в чому не винних людей. У Бутові, як відомо, розстріляні люди найрізноманітніших професій і занять. У числі страчених було багато викладачів – понад 360 осіб (в це число входять викладачі військових навчальних закладів, професори і викладачі вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, директори, завучі, вчителі московських і підмосковних загальноосвітніх шкіл. Серед страчених – представники різних національностей: росіяни, євреї, поляки, німці, латиші, корейці, японці.