Історія однієї евакуації з Донеччини

«Я не хочу з цієї хати їхати. Мені вже все одно, мені вже життя немає», –
історія однієї евакуації з Донеччини, яку здійснював Загін швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України.

78-річна Марія з села Никифорівки, що розташоване за 10 км від тимчасово окупованого Соледара. Її маленька хатинка виглядає зовсім непридатною для нормального життя: вікна забиті дошками, на стінах обвалюється побілка, а сама хата ніби вросла в землю. У бабусі є родичі, які проживають на деокуповані Херсонщині. Вони й попросили Товариство Червоного Хреста України евакуювати Марію до них, у безпечніше місце.

«Складно пояснити, як ми їх вмовляємо. Вони всі дорослі люди, насильно змусити їх не можемо. Ми пропонуємо, мотивуємо, кажемо, що їх вивезуть у безпечніші місця, що є куди розселити, що їх там доглядатимуть», – розповідає Артем, волонтер Загону швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України.

Попри численні вмовляння, є люди, які все ж не наважуються з першого разу покинути свій дім. Для людей пенсійного віку це надскладне рішення. Цього разу через декілька виїздів до Марії, волонтерам все ж вдалося вмовити бабусю поїхати до рідного сина, з яким вона вже давно не бачилася.

Про те, як волонтери вмовляли бабусю, ризикували життям та все ж вивезти Марію до сина, дивіться у сюжеті Заборона медіа.

Ця історія – лише один день із життя волонтерів Загону швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України на Донеччині. Це погляд зі сторони на роботу людей, які евакуюють із небезпечних територій найуразливіших – тих, хто часто не може сам евакуюватися фізично, а також погляд на роботу людей, які рятують життя, часто ризикуючи власними.

Дякуємо виданню Заборона медіа за цю чутливу історію та висвітлення роботи волонтерів Загону швидкого реагування.

Ми пишаємося, цінуємо та вдячні кожному та кожній, хто надає допомогу тим, хто її потребує.

Відео: Поліна Вернигор, Євгеній Жулай.