Історія Служби розшуку Червоного Хреста: у пошуках брата

Історія цієї родини, як і більшість з тих, з якими Службі розшуку Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ) довелося працювати протягом більше ніж 25 років, йде корінням у важкі воєнні роки минулого сторіччя – в роки Другої світової війни, яка безжалісно розлучила мільйони родин. Але вирізняє її від інших те, що родина, про яку ми розповімо, була розлучена двічі. «Холодна війна» між Радянським Союзом та так званими у ті часи «капіталістичними країнами», коли було, м’яко кажучи, не бажано мати родичів за кордоном, також роз’єднувала родини. Багато з тих родин, яких розкидала жорстока війна по різних куточках світу, та яким, в тому числі, і завдяки Червоному Хресту, вдалося віднайти одне одного після лихоліть війни, в 70-80 роки знову втратили можливість спілкування. Але прагнення людей не втрачати своє коріння, родинні зв’язки, сильніше за будь-які перепони.

Відновлення родинних зв’язків є важливою складовою роботи Служби розшуку. Своїм першим досвідом поділилася наша нова молода та енергійна співробітниця Катерина Мороз, яка лише починає свою роботу в цій гуманітарній та благородній царині – допомозі розлученим родинам воз’єднатися.

Співробітником Товариства Червоного Хреста України я стала нещодавно. Досі пам’ятаю, як нерішуче зважувалась починати роботу у Службі розшуку: для мене було все нове, незрозуміле, але дуже цікаве. Минали місяці, і я стала розуміти, що мені подобається моя робота.

Ввечері 8 листопада 2017 року до мене надійшов запит щодо надання допомоги у встановленні місця проживання Медянського Стефана Петровича, якого розшукує його брат з Угорщини, дуже сподіваючись, що він ще живий.

Я вирушила на пошуки. Відвідала всі адреси, які мені надали колеги зі Служби розшуку, спілкувалась з мешканцями будинків, де, ймовірно мешкав розшукуваний. І ось у ході бесіди з сусідами виявилось, що адреса, обрана нами, вірна і ми наближаємось до розв’язання. На жаль, господарі квартири були відсутні, тому я передала свої контактні дані сусідам, які виявилися небайдужими людьми та в свою чергу дуже нам допомогли зв’язатися з родиною, яка, ймовірно, мала відношення до цієї справи. Я була дуже щаслива, коли пізно ввечері мені зателефонувала донька Медянського, Діана Стефанівна, яка чекала і вірила в те, що її батька будуть шукати.  Вона розповіла, що її тато також шукав свого батька через Червоний Хрест, і знайшов. Навіть зустріч була вже запланована. Але у Радянському Союзі були інші реалії і це довгоочікуване возз’єднання батька та сина не відбулось. Адже Степан Петрович був партійним, якому не пристало спілкуватися з представниками заходу. До кінця свого життя він так і не побачився з батьком, не дізнався, що у нього є брат.

Мені дуже хочеться зупинитися на неймовірній історії кохання Марії та Іштвана, батьків Стефана.  Познайомившись у час Другої Світової війни, Марія пронесла своє кохання через все життя. Марія при кожній можливості фотографувала свого сина і завжди підписувала фото для батька – фото, які так і не змогла відправити: «Тату, мені 4 місяці. Твій син Стефан»… Вона сподівалась, що коханий буде її шукати, тому і не змінювала своє прізвище. Прожила Марія недовге життя і її мрія залишилася нездійсненною – батько так і не побачив свого сина.

Фото Медянский

Мені важко передати емоції, які охопили мене при спілкуванні з Діаною Стефанівною: це водночас радість і сум, відчай і надія. Сльози в голосі Діани дали зрозуміти, що вона щаслива від того, що може побачити рідну її батьку людину. Зустріч Діани з Іштваном ще не відбулась, але вони спілкуються за допомогою Інтернету, обмінюються фотографіями та планують невдовзі обов’язково побачитись.

Працюючи в Червоному Хресті, я все більше думаю, що все в цьому житті не випадково. Завдяки роботі над цією справою я познайомилась з дивовижною, на мій погляд, жінкою. Вона приємна, сильна, розумна. В неї стільки позитивної енергії, яку вона не шкодує і роздає оточуючим її людям.

Цей випадок надихнув мене: я зрозуміла, що моя робота потрібна і приносить людям радість та позитивні емоції, робить їх щасливими. Робота в Службі розшуку стала переламним моментом в моєму житті. Я ніколи б не подумала, що працюючи в Червоному Хресті, можна реалізувати свій потенціал, адже допомагати – це природня потреба людини, але коли ти можеш допомагати професійно, і не лише словом, телефонним дзвінком, усмішкою – це неймовірно. Люди, які звертаються до нас, самі не в змозі змінити ситуацію, роками чекаючи і сподіваючись на повернення рідного сина, доньки, батька…. І тоді вони звертаються до Червоного Хреста зі своєю останньою надією на допомогу.

Історії цих родин стають твоїми, ти розумієш, що не всі вони можуть мати щасливе закінчення, але все одно сподіваєшся на диво, підтримуєш та даруєш надію.

Катерина Мороз, Людмила Обухова, Служба розшуку ТЧХУ