12 років Ірина Скарженовська добивалась зведення пам’ятника на могилі своїх рідних.

В архіві Служби розшуку Товариства є різні справи. Можливо, це звучить пишномовно, проте найчастіше в історіях, викладених у зверненнях до Служби розшуку, мова йде про подвиг – якщо не військовий, то людський. Ця історія водночас печальна і прекрасна – вона про війну, кохання та відданість…

У січні 1995р. до Служби розшуку звернулась Ірина Скарженовська з заявою про підтвердження місця поховання  її чоловіка, Корабльова Олександра та сина Сергія, які загинули у Німеччині 11 квітня 1945р. Пошук військових поховань – одне з програмних завдань Служби розшуку. Результат такої діяльності – довідка про увічнення пам’яті близьких людей, полеглих у вирі Другої світової війни на чужині. Здавалося б, довідка – звичайний аркуш, але за ним – роки роботи (пошук та перевірка інформації, внесення до списків, увічнення на цвинтарі), людські долі, пам’ять та можливість відвідати поховання за кордоном завдяки печатці з Червоним Хрестом. Проте заява Ірини Скарженовської стала чимось набагато більшим, ніж пошук поховання та підготовка довідки – історія, яку ми дізнались в процесі спілкування з Іриною Сергіївною вразила своєю силою відданості пам’яті про близьких людей…

Пані Ірина корінна киянка з родини репресованих. ЇЇ батька, колишнього білогвардійця, було розстріляно у 1937 р. Матір, як дружину ворога народу, було відправлено в заслання. Разом з братом дівчина опинилася в дитячому будинку. Там  вони й мешкали до початку війни. А на війні – як на війні: потрапила в облаву – й на примусові роботи до Німеччини.

Не буду описувати всі її поневіряння на довгому шляху в Німеччині. Та головне почалося в маленькому містечку Кельбре.

“Любовь – мечта. Любовь – мгновенье.

Звезда  блеснувшая вдали.

Любовь – волшебное виденье

тоской измученной земли.

Любовь – восторг пред ярким светом.

Луч рая в сумраке могил.

Лишь тот был счастлив в мире этом,

Кто был любим и кто любил”

Ці рядки були написані для Ірини…

Вони познайомились в Кельбре, великому господарстві, де примусово працювали українці, поляки та й лише Богові відомо, кого там не було.  Слід сказати, що Олександр Корабльов також був з Києва, більш того – вони жили на сусідніх вулицях. Як красиво він залицявся! Писав коханій записки у віршах. Кожен його лист, кожен вірш, написаний на вже пожовклому від часу папірці,  пані Ірина знає напам’ять, але  й досі зберігає. Тоді вона не розуміла, що тут, на каторжних роботах, їй судилося прожити три найщасливіших роки її життя. Я говорю про те, що називають жіночим щастям.  Ірина не хотіла серйозно сприймати пораду подруги: «Давай-но, вагітній швидше – кажуть, німці вагітних відправляють додому». Так це було чи ні, Ірина так і не дізналась – адже для появи на світ e 1943 році їх сина Сергія були зовсім інші причини.  А Сашко все продовжував писати вірші. Вони були сумні й чомусь весь час пророчили загибель. Ірина підозрювала, що чоловік був зв’язаний з Рухом Опору. Та й сама іноді на його прохання перевозила в колясці пакети. Воно й не дивно, адже Сашко був військовим: після поранення він повернувся до Києва, а потім його погнали до Німеччини, деякий час працював на заводі в Нортхаузені…

Саме цей завод вирішили евакуювати за 5 днів до звільнення міста. А працювали там в’язні концтабору. Вони були приречені. Й тут промайнули чутки, що декільком в’язням вдалось втекти. «Я пам’ятаю, як вони з’явились у нас вдома. Ми вирішили поселити їх на горищі покинутого будинку поблизу. Коли в місцевій церкві били у дзвони, вони спускали мотузку  і я подавала їм їжу». До звільнення лишались лічені години…

Напередодні того бомбардування Корабльов раптом говорить мені, що йому приснився дивний сон. «Ти знаєш, що я Сергійка в тебе заберу». Я навіть не надала значення його словам. Лише сказала, що, якщо хтось із нас загине, будемо ходити один до одного на могилку». Наступного дня Ірина, як зазвичай, понесла втікачам картоплю. Зраділа, що зустріла в дверях чоловіка – нести сина й картоплю важко…

… Фото маленького Сергійка зроблено в місцевому ательє, коли йому виповнився рік та сім днів. Це єдине, що лишилось у Ірини Сергіївни від сина.  Його та чоловіка вона бачить кожного дня – вони дивляться на неї з фотографій у медальоні, який Ірина Сергіївна не знімає ніколи. А картопля врятувала їй життя: снаряд влучив точно в ціль – в хатину, в якій знаходилися Олександр та Сергійко, в місце, де Ірина провела найщасливіші хвилини свого життя…

 

Вперше вона вирішила поїхати до Німеччини у 1983-му. Того року чоловікові виповнилось би 60, а синові – 40. Відтоді ще 12 років вона їздила в Кельбру, домагаючись, щоб на місці поховання рідних для неї людей поставили пам’ятний знак. Вона знайшла свідків, які підтвердили її слова, зав’язала листування з владою міста. Її називали фанаткою. Пропонували поставити знак в якомусь іншому місці. Розповідали, що її чоловіка й сина вже давно напевне перепоховали. Та з тієї битви вона вийшла переможцем – на відкриття пам’ятника прийшли місцеві школярі, а промову виголосив сам бургомістр.

З того часу Ірина Сергіївна більше не їздить до Німеччини. Але на душі в неї спокій. Вона виконала свій обов’язок…

Наталя Філіпчук